Останні парламентські вибори змінили український політичний ландшафт на найближчі роки. Ультраправі партії, які давно стали невід'ємною частиною політичної системи, взяли в них активну участь, але отриманий ними результат важко назвати успішним. Чому праворадикали виявилися настільки безпорадними в електоральному сенсі, і які висновки можна зробити з їхньої поразки?
Позачергові парламентські вибори пройшли в Україні 21 липня замість 27 жовтня, як було заплановано. Перебіг виборів, як і сам факт їх дострокового проведення, був обумовлений впевненою президентською перемогою Володимира Зеленського у квітні 2019-го.
Електоральний контекст
Порядок денний і основні конфлікти політичної боротьби у попередні місяці сформували вкрай несприятливий контекст для ультраправих. Втомлений від стагнації політичної еліти виборець знайшов «нові обличчя» не серед праворадикалів, що засиділися на лаві запасних, як вони самі сподівалися, а взагалі за межами звичного «політичного класу». При цьому, на своєму звичному полі патріотичної риторики ультраправих дещо посунули колишній президент Петро Порошенко і його політична партія «Європейська солідарність».
Правим радикалам необхідно було сформулювати, чим вони вигідно відрізняються від минулої політичної еліти, і чому заслуговують на більшу довіру і підтримку, ніж нова «партія влади», яка тільки формувалася. Достроковий характер виборів змушував усіх учасників перегонів артикулювати свої меседжі суспільству швидко й у максимально доступній формі. Це завдання виявилося ультраправим не під силу. Однак, ще до вироблення тактики власне виборчої кампанії, їм необхідно було розв'язати внутрішню проблему – домовитися про формат спільної участі у виборах. Ще навесні це видавалося проблематичним. Втім, треба віддати належне, з цим лідери основних ультранаціоналістичних організацій впоралися.
Революція 2013–2014 рр. і війна призвели до значного переформатування націонал-радикального сегмента українського політичного спектра. У попередній період, щонайменше з 2009 р., нішу практично монополізувала політична партія «Всеукраїнське об'єднання «Свобода»» на чолі з Олегом Тягнибоком.On this: Vyacheslav Likhachev, Right-Wing Extremism in Ukraine: the Phenomenon of Svoboda (Kyiv, 2013); Vyacheslav Likhachev, “Right-Wing Extremism on the Rise in Ukraine,” Russian Politics and Law 51, No. 5 (September-October 2013): 59-74. Партія змогла використати сприятливий політичний контекст і сформувати зрозумілий і впізнаваний цільовою частиною електорату імідж.А також, як стверджувалося на підставі т. н. «Амбарної книзі Партії регіонів», користуючись фінансовою підтримкою тодішньої партії влади. Див: S. Leshchenko and A. Marchuk “Manuscripts do not burn. Paul Manafort in the shadow accounting of the Yanukovych party,” Ukrayinska Pravda, September 19, 2016, https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/manafort. Найвищим досягненням «Свободи» (і праворадикалів в цілому за тридцять років новітньої політичної історії України) став результат парламентських виборів 2012 р., коли партія отримала 10,44% голосів виборців і сформувала самостійну фракцію з 37 депутатів (включаючи одномандатників).Vyacheslav Likhachev, “Social-Nationalists in the Ukrainian Parliament: How They Got There and What We Can Expect of Them,” Russian Politics and Law 51, No.15 (September-October 2013): 75-85. До Революції гідності «Свобода» підійшла не тільки безсумнівним лідером націонал-радикального сегмента політичного спектра, а й однією з трьох основних опозиційних політичних сил.
Однак, під час Євромайдану «Свобода» втратила значну частину підтримки.A. Shekhovtsov, “From electoral success to revolutionary failure: The Ukrainian Svoboda party,” Transit 45 (2014), https://www.eurozine.com/from-electoral-success-to-revolutionary-failure. Партія в цілому виявилася не в змозі відповідати власній радикальній риториці, в рішучі моменти поступаючись ініціативою іншим групам.Vyacheslav Likhachev, “The ‘Right Sector’ and others: The behavior and role of radical nationalists in the Ukrainian political crisis of late 2013 - Early 2014,” Communist and Post-Communist Studies 48, Issues 2-3 (June-September 2015): 257–271. Найпомітнішою з них був «Правий сектор» – об'єднання невеликих ультраправих угруповань на основі «Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери» на чолі з Дмитром Ярошем, що сформувалось безпосередньо на Майдані.
Формування Добровольчого українського корпусу та активна участь у протистоянні російської агресії навесні – восени 2014 р. сприяло перетворенню «Правого сектору» з аморфного ситуативного союзу на повноцінну партію, підвищило його впізнаваність та зробило помітною самостійною політичною cилою.Vyacheslav Likhachev, “The Far Right in the Conflict between Russia and Ukraine,” Russie.Nei.Visions 95 (July 2016), https://www.ifri.org/en/publications/notes-de-lifri/russieneivisions/far-right-conflict-between-russia-and-ukraine. Вже у березні 2014 р. «Правий сектор» офіційно став політичною партією (шляхом перейменовування Української національної асамблеї Юрія Шухевича, що дозволило скористатися організаційною інфраструктурою, створеною цією партією раніше). В результаті, на парламентських виборах 26 жовтня 2014 р. в бюлетені було дві праворадикальні партії – «Свобода» і «Правий сектор», які отримали 4,7% і 1,7% голосів відповідно. За ультраправих віддали свої голоси у два рази менше виборців, ніж за «Свободу» двома роками раніше, однак і цих голосів було б достатньо для подолання електорального бар'єра, якби в бюлетені була одна націонал-радикальна партія.
Результат виборів 2014 р. став для ультраправих важливим уроком.
Необхідність об'єднання в перспективі наступних виборів була очевидною, проте сам процес ускладнювався збільшенням кількості зацікавлених суб'єктів. Наприкінці 2015 р. Дмитро Ярош покинув «Правий сектор». У березні 2016 р. партію очолив маловідомий широкому загалу Андрій Тарасенко. Низка скандалів, слабка організаційна структура і млява інформаційна політика призвели до швидкого занепаду «Правого сектору». Втім, водночас на праворадикальному фланзі з'явилася нова сила. Засновник батальйону «Азов», народний депутат Андрій Білецький на основі своїх декількох попередніх політичних проектів у 2016 р. заснував партію «Національний корпус». Нова політична сила динамічно розвивалася, потіснивши «Свободу» у вуличній політиці. Крім того, нарощували активність невеликі, але вже помітні групи, такі, як «С14».До початку 2014 р. ця група де-факто існувала як неформальна молодіжна організація при «Свободі», її лідери перебували в партії, але з весни 2014 р. це неформальне «симбіотичне» партнерство припинилося.
Спроби об’єднання
У березні 2017 р. лідери «Свободи», «Національного корпусу», «Правого сектору», а також Конгресу українських націоналістів (КУН), Організації українських націоналістів (ОУН) і «С14» підписали «Національний маніфест», який містив, за словами авторів, «чіткій план першочергових кроків» для досягнення «мети» – «здобуття й розбудови Великої української держави»."Національний Маніфест" [Nationalist Manifesto], National Corps, April 3, 2017, https://nationalcorps.org/page/nacionalnyj-manifest. Назвати набір тез на кшталт «ліквідувати олігархічний лад» «чітким планом», звісно, важко. Однак, важливіше було інше – основні націонал-радикальні партії проголосили об'єднання сил. Очевидно, що двома основними гравцями в цьому процесі були «Свобода» і «Національний корпус», які є найбільш потужними організаціями. І спостерігачі, і самі підписанти документ інтерпретували, як заявку на координацію зусиль на президентських і парламентських виборах 2019 р.
Непрості переговори про формат об'єднання велися весь 2018 р. Їх перебіг учасники коментували по-різному, проте очевидно, що перемовини йшли непросто. Першим кроком мала стати домовленість про висунення єдиного кандидата на президентських виборах. Дві основні партії не змогли досягти згоди у цьому питанні. «Національний корпус» не підтримав кандидата від «Свободи» Руслана Кошулинського, що не завадило йому позиціюватися як «єдиному кандидату від націоналістів» (див. Доповідь Президентські вибори). У певні моменти публічні дискусії між представниками різних «фракцій» у праворадикальному таборі досягали значної гостроти.Див. напр.: Телеканал ZIK, "Гра Z вогнем: Сутички у Черкасах" [Playing with fire], Youtube video, 0:15, March 11, 2019, https://youtu.be/m5aqexy6T_Q.
 |
Радикальні націоналісти, яких традиційно сприймають як «ідеологічну» силу в українській політиці, майже не висували ідеологічних меседжей під час виборів 2019 року |
Президентські вибори принципово відрізняються від парламентських. Переможець в президентських перегонах завжди один. Кандидати, які не мають шанс навіть на проходження до другого туру, беруть участь в ній не заради перемоги, а переслідуючи інші цілі. Руслан Кошулинський позначив присутність «об'єднаних націоналістів» в політичному процесі і зафіксував провідні позиції «Свободи» в цьому об'єднанні. «Національний корпус» вважав за потрібне взагалі відмовитися від «суб'єктності» в контексті кампанії і виконувати технічні функції з дискредитації одного з кандидатів (очевидно, небезкорисливо, принаймні за участь у вуличних акціях платили гроші,Yevhen Spirin, "«Не знімайте мене, мама побачить — п*здов випише». У Києві (майже) непомітно пройшла чергова акція «Азовського руху»" ["Do not film me, my mother will see - she will give me ****” Another meeting of the "Azov Movement" (almost) went unnoticed Kyiv], TheBabel, April 9, 2019, https://thebabel.com.ua/texts/28495-ne-znimayte-mene-mama-pobachit-p-zdov-vipishe-u-kiyevi-mayzhe-nepomitno-proyshla-chergova-akciya-azovskogo-ruhu. а транспорт для перевезення активістів регіонами та закупівля інвентарю, наприклад, кількох тисяч м'яких іграшок, також вимагали значних коштів).
На парламентських виборах для «перемоги» достатньо набрати 5% голосів (а наприкінці весни обговорювали зміни до виборчого законодавства та зниження електорального бар'єра до 3% голосів виборців). П'ять років тому «Свобода» була близька до показника у 5%. Раніше, посилаючись на «внутрішню соціологію», представники «Національного корпусу» стверджували, що список об'єднаних націоналістів може набрати й значно більше. Вірили вони в це самі, чи ні, всім було очевидно: дві праворадикальні партії у виборчому бюлетені – це самогубство для обох.
Крім того, електоральна поведінка українців в попередніх циклах показала, що виборець цінує здатність близьких йому і одне одному політичних сил об'єднуватися. Блоки часто отримували більше голосів, ніж можна було очікувати з механічного підсумовування рейтингів політичних партій, які увійшли до них. Згідно з українським законодавством, блоки політичних партій і рухів не можуть брати участь у виборах, тому праворадикали йшли під формальним брендом політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода».
Через політичну доцільність лідери ультраправих переступили через особисті амбіції та забули минулі образи.
Список ультраправих кандидатів
9 червня на з'їзді «Свободи» було проголошено, що націоналісти формують єдиний список кандидатів для участі у виборах до Верховної Ради. Список очолив Олег Тягнибок, далі йшли Андрій Білецький, Дмитро Ярош, Андрій Тарасенко та Руслан Кошулинський."Націоналісти разом ідуть у Верховну Раду за списком «Свободи»" [Nationalists are going to the Verkhovna Rada together on “Svoboda’s” list], All-Ukrainian Union "Svoboda" (official site), June 9, 2019, https://svoboda.org.ua/news/natsionalisty-razom-idut-u-verhovnu-radu-za-spyskom-svobody/260607. У список увійшов також лідер ОУН Богдан Червак (лідер КУН Степан Брацюнь балотувався в одномандатному окрузі). З підписантів «Національного маніфесту» «за бортом» передвиборчого об'єднання залишилася тільки організація «С14». Мабуть, не всі образи періоду президентських виборів вдалося забути.Лидер «С14» Євген Карась розповідав, що «стикнувся з неможливістю конструктивного діалогу з окремими учасниками об’єднання». См.: "Націоналісти з “С14” пояснили, чому не йдуть на вибори" [C14 nationalists have explained why they are not going to the polls], Novynarnia, June 9, 2019, https://novynarnia.com/2019/06/09/natsionalisti-z-s14-poyasnili-chomu-ne-ydut-na-vibori.
Багатьох кандидатів, які увійшли в список, або які балотувалися за підтримки «Свободи» і її союзників за одномандатними округами, раніше помічали в антисемітській,Див.: Vyacehslav Likhachev, “Anti-Semites and Racists Under the Wing of Svoboda,” Евреи Евразии, July 2, 2019, http://jewseurasia.org/page18/news64177.html. расистськійДив.: “Anti-Semitism and Xenophobia in Ukraine,” Евреи Евразии, June 2019 http://jewseurasia.org/data//file/0619EN.pdf. і гомофобнійДив.: “Anti-Semitism and Xenophobia in Ukraine,” Евреи Евразии, July 2019, http://jewseurasia.org/data//file/0719Ukr.pdf. Необхідно зазначити, що в гомофобії зі «Свободою» солідарні і політичні сили з формально протилежної частині політичного спектра. Зокрема, один з лідерів «Опозиційного платформи - За життя» Віктор Медведчук доклав чимало зусиль для гомофобної пропаганди, не гребуючи організацією провокацій під час Революції гідності (https://www.facebook.com/insight.ngo/posts/2260739227563710). риториці. Щобільше, за квотою «Правого сектору» за номером 39 в списку балотувалася Діана Виноградова (раніше – Камлюк), яка була засуджена та відбула покарання за співучасть у расистському вбивстві у 2006 р.
Відзначимо, якщо велика частина антисемітських і расистських висловлювань кандидатів, які увійшли до виборчого списку ВО «Свобода», прозвучала досить давно, то до ксенофобної риторики на адресу ЛГБТ+ спільноти ультраправі, навпаки, активно вдаються в останні роки. Можна обережно стверджувати, що гомофобія стала для правих радикалів пріоритетною формою публічної ненависницької риторики, змінивши антисемітизм та інші форми етнічної, расової та релігійної ксенофобії.
Кампанія
Викликом, з яким ультраправим не вдалося впоратися, виявилася необхідність розробити тактику виборчої кампанії в умовах явної нестачі фінансових та інформаційних ресурсів. Якщо восени 2014 року для успішного обрання, принаймні за одномандатними мажоритарними територіальними округами, таких лідерів правих радикалів, як Дмитро Ярош чи Андрій Білецький, достатньо було помістити в фокус кампанії свою участь у відбитті російської агресії, то у 2019 р. виборцю потрібно було продемонструвати щось інше. Війна вже не була найбільш актуальним питанням суспільно-політичного порядку денного, поступившись соціально-економічним труднощам, протидії корупції тощо. Самою лише експлуатацією свого внеску в бойові дії добитися прихильності виборців було вже непросто. Крім того, мобілізацію підтримки під гаслами запобігання загрози «капітуляції» успішно здійснювала політична сила Петра Порошенка, і праворадикалам було важко змагатися у мілітаризмі з колишнім верховним головнокомандувачем.
На передвиборчих плакатах і білбордах ультраправі змінили камуфляж на білі сорочки, однак для формування успішної електоральної стратегії цього було явно недостатньо. Проте, сформулювати та артикулювати чіткі змістовні меседжі для суспільства виявилось не так легко. Показовим прикладом може бути виборча кампанія Максима Жоріна, колишнього командира полку «Азов», кандидата від «Національного корпусу» за київським 217 округом, де 5 років тому з переконливим результатом був обраний лідер цієї політичної сили Андрій Білецький. Кандидат навіть не сформулював передвиборчу програму – поданий ним до Центральної виборчої комісії текст складався з трьох слів «Сила. Добробут. Порядок».“The election program of MP candidate Maxim Zhoryn in the single-mandate constituency number 217 at Ukraine’s snap elections on July 21, 2019,” Central Election Commission, June 2019, https://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2019/showdocpf7201=15842pd410f01=27.doc. Агітуючи, Жорін робив акцент на намірі займатися в Раді протидією корупції та боротьбою проти проросійського реваншу, і проводив дитячо-підліткові спортивні заходи. Кампанія йшла досить жваво, але за змістом була практично порожньою. В агітації брав активну участь А. Білецький, його громадська приймальня стала виборчим штабом кандидата. Схоже, виборцю залишилося незрозумілим, чому саме кандидат від націоналістів буде ефективним антикорупціонером, а проросійський реванш не сприймався як актуальна і важлива загроза. Жорін отримав трохи більше ніж 7% голосів виборців.
Досить показово, що праворадикали, яких традиційно вважають в українському політичному спектрі «ідеологічною» силою (на відміну від популістських партійних проектів, які обирають гасла ситуативно і насправді є прикриттям політичних інтересів великих фінансово-промислових груп), не сформулювали на цих виборах майже жодних меседжів суспільству, обумовлених їх ідеологією. Цілком закономірно, що суспільству незрозуміло, що ж саме йому пропонують об'єднані націоналісти.
Невтішний результат
За підсумками виборів, список партії «Свобода» отримав 2,25% голосів виборців – у два рази менше, ніж у 2014 р., і в 4 рази – у порівнянні з 2012 р., та не подолав електоральний бар'єр.
У 2014 р. шістьох кандидатів від «Свободи» обрали до парламенту за одномандатними округами. Крім того, за округами в парламент тоді потрапили Д. Ярош, А. Білецький та його соратник Олег Петренко. Кілька правих радикалів в минулому потрапили тоді в парламент у списку Радикальної партії Олега Ляшка.
2019 року до парламенту потрапила лише одна кандидатка від «Свободи» – за одномандатним округом в Івано-Франківської області обрали Оксану Савчук (відзначимо, що перша жінка в списку партії була лише на 35 місці). Раніше вона була секретарем Івано-Франківської міськради. За нею не помічали ксенофобної риторики.
Інші праворадикальні партії не змогли провести до Верховної Ради жодного свого представника.
Таким чином, результати виборів чітко продемонстрували занепад українських праворадикальних політичних сил.
Політичні перспективи ультраправих після результатів парламентських виборів важко назвати запаморочливими. Лідер «Правого сектору» Андрій Тарасенко навіть заявив, що «не мають голосувати абсолютно всі громадяни».Andrii Tarasenko, “Elections for the majority - a story unworthy of attention. For the minority - a joke,” Official site of Right Sector, July 22, 2019, https://pravyysektor.info/novyny-poglyad/vybory-dlya-bilshosti-istoriya-shcho-ne-varta-uvagy-dlya-menshosti-prykol.
У червні ультраправі стверджували, що «відразу після закінчення виборчого процесу розпочнеться процес об'єднання націоналістичних структур у єдиний національний блок»."Білецький анонсував велике об'єднання націоналістів" [Biletskyi announces full-fledged unification of nationalists], Ukrinform, June 16, 2019, https://www.ukrinform.ua/rubric-elections/2722245-bileckij-anonsuvav-velike-obednanna-nacionalistiv.html. Насправді після виборів жодних реальних заходів зі злиття в одну організацію не було вжито. Взагалі, складалося враження, що ультраправі розгублені через результат виборів та вагаються з подальшими кроками. «Правий сектор» анонсував проведення круглого столу «Спільна націоналістична платформа. Концепція і стратегія». В повідомленні про ініціативу стверджувалося, що «результати президентських і парламентських виборів показують, що назріла необхідність перегляду концепції роботи націоналістичних структур»."Націоналісти зберуться за круглим столом" [Nationalists to gather for roundtable], Official site of National Liberation Movement “Right Sector”, July 23, 2019, https://pravyysektor.info/novyny-ogoloshennya/nacionalisty-zberutsya-za-kruglym-stolom. «Правий сектор» запросив до участі лідерів помітних ультраправих партій та рухів, від Олега Тягнибока до Євгена Карася. Проте, жодної інформації, яка б свідчила, що подія відбулася, оприлюднено не було. Виглядає, що всі просто проігнорували ініціативу «Правого сектору». Незважаючи на неодноразові спільні акції (наприклад, майже усі праворадикальні рухи брали участь в Марші «Ні капітуляції» 14 жовтня 2019 р.), до теми створення об'єднаної організації публічно ніхто більш не повертався.
Група «С14», яка влітку єдиною з підписантів «Національного маніфесту» лишилася «за бортом» передвиборчого об’єднання ультраправих, анонсувала створення окремої політичної партії – «Суспільство майбутнього».O. Rudomanov, “C14 will be registering a political party,” Lb.ua, October 3, 2019, https://en.lb.ua/news/2019/10/03/438905_c14_oformlyaietsya_politichnu.html (cached https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:Crc3SIfZpKkJ:ukr.lb.ua/news/2019/10/03/438905_c14_oformlyaietsya_politichnu.html). Схоже, лідери «С14» зробили власні висновки з ситуації – намагаючись конвертувати зароблений вуличною політикою «соціальний капітал» не слід розраховувати на допомогу інших гравців. Якщо є бажання брати участь в політичному процесі – потрібна власна партія.
Очевидно, що поразка на виборах та глибока системна криза вимагає від лідерів праворадикальних сил вироблення ефективної стратегії у новій суспільно-політичної ситуації. Від того, чи зможуть вони впоратися з цим викликом, залежить політичне майбутнє наявних ультраправих організацій.